5.2.1. Клієнти переконані у своїй безпорадності
Cлід враховувати, що серед клієнтів центрів можуть бути люди з набутим синдромом безпорадності.
Цей синдром набутої безпорадності говорить про те, що в людини, яка тривалий час перебуває у складній ситуації, яку не контролює, не може змінити / не може вийти з неї, поступово зникає бажання та воля будь-що робити, вона перестає вірити у можливість змін, у себе, почувається спустошеною та безпорадною. Саме досвід непідконтрольності подій формує відчуття безвиході та впливає на бездіяльність. Людина стає безпорадною, якщо вона звикає до того, що від її активних дій нічого не залежить, що неприємності відбуваються самі по собі й на їх виникнення впливати ніяк не можна. Якщо такий досвід повторюється, то навіть енергійна людина може стати інертною. Крім того, відчуття безпорадності може поширитися на інші ситуації, навіть ті, які раніше здавалися легкими, можуть видаватися не реальними для розв’язання[1].
Саме тому, працюючи з такими людьми, дуже важливо наснажувати людину, щоб вона повірила у свої сили. На початкових етапах для подолання цього синдрому людині важливо не лише відчувати підтримку та знати можливі дії, але й також отримати позитивний досвід, відчути, що насправді щось можна змінити. Навіть маленькі, але поступові кроки, які показують можливість виходу та перспективи, малесенькі перемоги мають принципове значення як для вирішення конкретної ситуації клієнта, так і для його емоційного стану та подальшого життя й добробуту[2].
[1] Під час експерименту американського психолога Мартіна Селігмана (у 1964 році) собаки перебували в закритій клітці та зазнавали ударів струмом. При цьому одна група собак могла відключити живлення системи, натиснувши на панель носом, що викликало шок. Вони так і робили, й у подальшому, в іншій ситуації, знаходили вихід з неї. Водночас собаки іншої групи так само перебували у закритій клітці, зазнавали ударів струму такої ж сили, але при цьому собаки не мали фізичної можливості відключити систему. Поступово собаки цієї групи звикли до неминучості ситуації. Іншими словами, собаки «навчилися безпорадності». Після цього, коли їх помістили в ящик з перегородкою, через яку вони могли легко перестрибнути і таким чином позбутися ударів струмом, собаки натомість жалібно вили й лягали на підлогу, не вдаючись до жодних спроб вийти з ситуації.
Експеримент іншого психолога Дональда Хірото (у 1971 році) підтвердив таку ж поведінку людей. Дві групи учасників перебували в кімнаті, де лунав неприємний для них звук. При цьому одна група учасників могла завдяки комбінації кнопок вимкнути гучний дратівливий звук, в іншої групи такої можливості не було (кнопки були вимкнені). На наступному етапі експерименту ці групи учасників потрапляли в умови, коли могли вимкнути звук, який виникав при торканні дна ящика рукою Для цього треба було доторкнутися до стінок коробки. І якщо учасники першої групи швидко виявляли спосіб, який дозволяв позбуватися неприємних відчуттів, то учасники другої групи навіть не намагалися вимкнути звук, просто сиділи й чекали, коли все скінчиться. Вони переносили набуту безпорадність у нову ситуацію.
Last updated