1.3.1.2. Рівне ставлення

Рівне ставлення є не тільки питанням ввічливості. Це питання реалізації «прав людини» і всі уряди та державні органи повинні забезпечити дотримання цього основоположного принципу.

Рівне ставлення не означає однакове, натомість воно передбачає врахування потреб кожної конкретної людини, різних груп людей для забезпечення рівного доступу, рівних умов.

На картинці нижче продемострована відмінність підходу формальної рівності (картинка 1, equality – кожен/кожна отримує однакову допомогу); рівності, завдяки наданню кожному/кожній тієї допомоги, на яку він чи вона потребує (картинка 2, equity) та забезпечення рівних умов та справедливості завдяки знищенню системних бар'єрів для реалізації прав людини (картинка 3, justice).

1 2 3

Принцип рівного ставлення означає неприпустимість в роботі нетерпимості та жодної дискримінації.

Такі вимоги закріплені у міжнародних правових актах, ратифікованих Україною, у Конституції України та низці законів України (в т.ч. Законі України «Про запобігання та протидію дискримінації в Україні», «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», «Про національні меншини», «Про свободу совісті і релігійні зібрання», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», в Кодексі законів про працю, «Про зайнятість населення», «Про рекламу» тощо).

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» (ст. 1). «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, викладені в цій Декларації, без будь-яких винятків» (ст. 2). Загальна декларація прав людини

«Користування будь-яким правом, визнаним законом, повинно бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою...» Протокол № 12, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24). Конституція України

Нетерпимість та дискримінація базується на заперечені чи неприйнятті відмінностей. Вони виникають в результаті неповаги до гідності й відмови визнати однакову цінність кожної людини.

Нетерпимість – це відсутність поваги до вчинків та переконань, що відрізняються від своїх власних. Вона також стосується відторгнення людей, яких ми сприймаємо як інших, наприклад, членів іншої соціальної чи етнічної групи, або людей з іншою політичною чи сексуальною орієнтацією.

Дискримінація проявляється тоді, коли до людей ставляться менш прихильно, а ніж до інших людей в подібній ситуації тільки тому, що вони відносяться, або сприймаються як такі, що належать, до певної групи чи категорії людей. Людей можуть дискримінувати через їх вік, інвалідність, етнічну приналежність, походження, політичні переконання, расу, релігію, стать чи ґендер, сексуальну орієнтацію, мову, культуру та з багатьох інших причин.

Пряма дискримінація: коли ставлення до однієї особи є менш прихильним/вигідним, ніж до іншої у такій же ситуації.

Непряма дискримінація: коли явно нейтральне положення, критерії чи практика ставить одних осіб у невигідне становище порівняно з іншими, крім випадків, коли це положення, критерії чи практики є об`єктивно обґрунтованими законною метою.

Дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина (пункт 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»).

«Дискримінація» включає: «будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншої обставини, і яка має на меті або як наслідок, знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних можливостях, всіх прав і свобод» (Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права, роз’яснення Комітету ООН з прав людини).

Ухвалення законодавства не вирішує усіх питань, адже чимало що залежить від його реалізації на практиці.

Нетерпимість та дискримінація приймає різні форми: від уникання, образ і нападів до відмови в основних потребах, послугах та реалізації інших прав. Мільйони людей, як і раніше, є ізольованими, живуть у злиднях, зазнають жорстокого поводження, навіть стають жертвами насильства лише через те, ким вони є чи через те, у що вони вірять. Однією з розповсюджених форм є ґендерна[1] дискримінація.

Дискримінація робить людей безпорадними, заважає їм стати активними громадянами, обмежує розвиток їх навичок і в багатьох ситуаціях доступ до роботи, послуг з охорони здоров’я, освіти або житла. Дискримінація має непрямі і глибинні наслідки для суспільства в цілому. Суспільство, в якому дозволяють або з терпимістю ставляться до дискримінації, це суспільство, де люди позбавлені можливості вільно та у повній мірі розкрити потенціал, як свій власний, так і суспільства в цілому.

Нетерпимість та дискримінація часто є результатом забобонів, упереджень та стереотипів щодо людей і соціальних груп. Нетерпимість ґрунтується на стереотипах та упередженнях, виправдовується ними. Свідомо і несвідомо.

Тому працівники та працівниці, які працюють з клієнтами та клієнтками, повинні аналізувати свої підходи та установки, розуміти свої стереотипи та їх вплив – зокрема, по відношенню до тих осіб, спосіб життя яких ми не розуміємо чи не схвалюємо, – аби не допускати проявів нетолерантності, нетерпимості та дискримінації у будь-яких її формах.

Важливо розвивати ґендерну чутливість – здатність сприймати, усвідомлювати і реагувати на будь-які прояви сексизму, дискримінації за ознакою статі чи статевої сегрегації. Слід вміти вдягати, так би мовити «ґендерні окуляри», які дозволять побачити яким чином ґендерні ролі, стереотипи та інші аспекти наших особистостей та досвідів, впливають на жінок та чоловіків, як ґендерні стереотипи можуть створювати серйозні перешкоди для реалізації потенціалу людей як членів суспільства. Це також дозволяє визначати та працювати з упередженнями, які часто є непомітними та навіть невидимими.

Серед клієнтів та клієнток системи БПД є чимало представників та представниць вразливих груп, які зазнають дискримінації за різними ознаками і, в тому числі, мультидискримінації. Мова про те, що жінки та чоловіки – представники багатьох груп – крім ґендерної нерівності можуть бути вразливими і внаслідок інших факторів, що створює множинні форми дискримінації, які не дозволяють певним людям повноцінно брати участь у житті суспільства. Вразливими можуть бути, наприклад, такі групи: сільське населення; мігранти та внутрішньо переміщені особи; ветерани війни; люди з інвалідністю; культурні меншини; літні люди і т. д. На жаль, сьогодні найпоширенішими є упередження та стереотипи, й відповідно бар’єри для доступу до правосуддя для таких груп, як роми, користувачі ін’єкційних наркотиків, представники та представниці комерційного сексу тощо. Для того, аби ці групи населення мали повноцінний доступ до послуг безоплатної правової допомоги, може бути потрібним диференційований підхід щодо подолання певних форм дискримінації, яких зазнають ці спільноти. Такі люди потребують підтримки та захисту, який починається з демонстрації шанобливого ставлення, поваги до людини та її гідності під час прийому.

Під час прийому та консультування необхідно не допускати повторної стигматизації[2] та віктимізації[3] клієнтів та клієнток.

Чимало вразливих клієнтів та клієнток не звертаються за допомогою не лише тому, що не знають про таку можливість, але й тому, що не вірять у правосуддя, побоюються осуду чи інших негативних наслідків для себе. Від працівників системи багато залежить в контексті того, чи отримають такі клієнти доступ до правосуддя, чи зможуть вони повірити у себе та важливість захисту прав людини, чи зміцнюватиметься довіра до системи.

Зобов’язання захищати права людини самі по собі не гарантують того, що всі люди матимуть доступ до правового захисту, який допомагатиме їм вирішувати проблеми в сфері правосуддя. Посилення правової спроможності (legal empowernment) означає «процес зростання спроможності звичайних людей користуватися своїми правами людини та громадянина як індивідуально, так і як члени громад»[4]. Досягнення цілей посилення правової спроможності вимагає створення умов[5] та підтримки вразливих груп у навчанні тому, як використовувати правові можливості, які б сприяли справедливим та конкретним рішенням повсякденних проблем.

Крім того, звертаючись за допомогою з одних питань, клієнти можуть не ідентифікувати порушення своїх прав, особливо внаслідок дискримінації. Тому важливо бути уважним у разі отримання інформації, яка може вказувати на такі порушення, та пояснювати клієнтам які права порушені.

Під час надання правової допомоги важливо бути чутливими до питання незабезпечення рівних умов та дискримінації – розвивати спроможність ідентифіковувати ті випадки, коли порушення прав та законних інтересів стає результатом дискримінаційних дій (в т.ч. бездіяльності) або наслідком дискримінаційних положень законодавства чи гендерно нейтральних законодавчих актів.

[1] Стать людини, на відміну від ґендеру, визначається біологічно та вважається універсальною для всіх людей незалежно від культури та плину часу. Натомість, ґендер – це соціально сформовані ролі, поведінка, діяльність і атрибути, які суспільства вважають прийнятними для жінок/дівчат та чоловіків/хлопців. Ці уявлення про очікувані ролі та самі ролі відрізняються у різних суспільствах/ культурах і можуть змінюватися. Наше відчуття ґендеру також пов'язане з різними аспектами нашої особистості.

ґендерні стереотипи виникають, коли ми «приписуємо» певний тип поведінки одному ґендеру. Припущення та упередження щодо ґендерних ролей можуть мати серйозні соціальні, політичні та економічні наслідки та можуть обмежувати життєвий вибір чоловіків та жінок, чоловіки та жінки нерідко мають нерівний доступ до влади, ресурсів і переваг у багатьох аспектах свого життя, включаючи втрату певних кар'єрних можливостей.

Забезпечення ґендерної рівності не означає, що жінки та чоловіки стануть однаковими; натомість, мова про те, щоб права, обов'язки та можливості жінок і чоловіків не залежали від того, чи вони народилися чоловіком або жінкою. Це передбачає рівне ставлення, яке закріплене у законах і політиках, а також рівний доступ до ресурсів, послуг і переваг – у сім'ях, громадах і в країні в цілому.

Для досягнення ґендерної рівності необхідно проводити аналіз потреб людей з точки зору як жінок, так і чоловіків, з метою визначення аспектів ґендерної нерівності та подолання такої нерівності таким чином, аби виправляти диспропорції, пов'язані з ґендерними ознаками. При цьому багато країн з метою досягнення ґендерної рівності дотримується комплексної стратегії, яка полягає в інтеграції розгляду ґендерних питань в усі процеси діяльності (ґендерний мейнстрімінг).

[2] Стигматизація (соціальна) (з грецької — ярлик, тавро, пляма) – процес соціального маркування людей, наліплювання ярликів; приписування певних особливостей, як правило, негативних, індивіду чи групі людей, якими вони можуть і не володіти.

[3] Віктимізація – звинувачування жертви – установка, яка зумовлює сприйняття тих, хто потерпає від злочинних/ неправомірних дій інших як таких, що самі винні у тому, що їм завдають шкоди через приписування їм певних негативних властивостей (якостей особистості чи поведінки).

Первинна віктимізація відбувається під час взаємодії кривдника та потерпілого; вторинна віктимізація – звинувачення жертви іншими.

[4] Джордж Сорос, Ініціативи у сфері правосуддя щодо посилення правової спроможності, справедливості та Розвитку: Ініціативи відкритого суспільства, 2013 р.: 1.

[5] Обов’язковою умовою забезпечення доступу до правосуддя є дотримання шести взаємопов’язаних принципів: можливість судового захисту, наявність, доступність, якісність і підзвітність систем правосуддя і надання засобів правового захисту для постраждалих. «Доступність» передбачає, що всі системи правосуддя, як формальні, так і квазісудові, повинні бути безпечними, економічно і фізично доступними для жінок і пристосованими для задоволення їх потреб, включаючи потреби жінок, які стикаються із множинною дискримінацією. (Загальна рекомендація Комітету CEDA № 33 щодо доступу жінок до правосуддя).